Transilvanian Chronicles

Акт І. Поклик Князя

Угорське Королівство. Осінь 1198-го року від різдва Христова.

Це сталось у пятнадцяту ніч осені, котра видалась дуже холодною та мокрою. Саме тоді, одинокий, мандруючий монах, служитель Ордену Іоанітів, серед люду відомого як Орден Госпітальєрів, врешті дійшов до стін Пешту, де завершувалось його паломництво.

Благословивши варту, що стояла в таке ненастя на сторожі міської брами, та розповівши їм про свою далеку дорогу, аж із земель Саксонських, де по милості божого становленника Фрідріха Барбароси його орден знайшов пристанок, монах, що назвався Густавом увійшов у місто.

Чи не інакше як Боже провидіння можна назвати те, що саме тої ночі, на ринку рабів, на околиці пештського ринку худоби, опинились два найманці, могутні воїни з північних земель, Койт у супроводі вірного слуги Вацлава та Олаф, що були дітьми Каїна, як і сам монах Густав. І хіба не доля в обличчі Флоріки, рабині, що втекла посеред торжища, звела цих трьох каїнітів під зірками в тисняві пештських вуличок?

Хіба що Густав, поцілований Малкавом, не звернув увагу на ті дивацтва, котрими зустрів Пешт цих дітей Каїна. Спершу знатний вельможа в шовках та златі, що представився Роландом, пропонував вигідний торг за рабиню, прикриваючись іменем Князя Будапештського, однак дуже швидко зник в справах, коли монах в оточенні двох найманців почали розпитувати того про володаря. Згодом вуличний пророк, дивак зі списом, що бентежив уяву тих пізніх зівак, що ще вештались нічними вулицями, загледівши мандрівників, оголосив околицю гучними вигуками, в яких вгадувалось щось моторошне та гнітюче.

Однак, ще до середини ночі дивна процессія досягла вершини замкової гори, де на Рибацькому Бастіоні, на них чекав Хадель, майстер церемоній та підданий князя будапештського, принца Венселя Рекарда, блангородного вентру та доброго католика з роду Арпадів.

Мовчки слідуючи за Хаделем, що вів процессію, вони минули темні катакомби по під Будою й дістались князівського елізіуму. Підземна каверна, хоч і була низька стелею, однак була доволі просторою, щоб умістити усіх гостей та їх слуг, котрих було тут з кілька десятків. Вогню смолоскипів, що були сховані у камяних нішах було достатньо для того, щоб комфортно бачити обличя співрозмовника, але не достатньо для того, щоб змусити каїнітів нервувати.

На камяних сходах, біля стіни вкритої родовими гобеленами, де стояв великий дубовий стіл, воссідав сам хазяїн – Венсель Рекард. Виявився він мудрим та розумним мужем. З повагою вислухавши кожного з мандрівників він запросив їх до столу.

До поки зголоднівші з дороги каїніти вживали живительне віте, до князя вийшов один з гостей, багато вдягнений купець зі сходу, темношкірий сарацин в шовках – Фарік. Проявивши повагу до традицій, він довірився князеві у вирішенні проблеми з одним зі своїх підданих, котрий планував безчестні дії за спиною свого володаря, однак завдяки діям Хасана, вірного слуги та становленника Фаріка, того вдалось спинити. Вислухавши всі сторони, князь показав, що ніщо не залишиться безнаказним в його домені. Підступного слугу було страчено через спалення в цьому ж залі. Подякувавши князеві, Фарік та Хассан поклонились та відійшли в тінь.

Згодом, князь знову викликав трійцю мандрівників до себе, однак цього разу спілкування проходило вже в значно вузчому колі. До нього увійшли сам князь будапештський, принц Раду, владика домену Бістріц, воєвода Трансільванський та Фарік аль-Карім, дитя Азіфа зі Святої Землі, котрого вони вже бачили раніше. Крім того, до розмови були запрошені сіри Олафа та Густава, завдяки яким ті опинились тут – Ардей, Панонський Звір та Еріх Абель Верденський, святий чоловік та близький соратник єпископа Гейзи Арпада з Естергома відповідно.

Цієї ночі було вирішено збудувати фортецю на перевалі, що угорці та трансільванці називають Борго, а саксони – перевалом Біркау. Високо у Карпатських горах слідувало звести твердиню, котра б укріпила торгові шляхи між містом Бістріц та Будапештом, а також проклала шлях на південь у землі Словян, тим самим зміцнивши таємний союз князя будапештського та принца бістрицького, що мали далекойдучі плани та мрії повернути мир у неспокійні землі Трансільванії в той час, як їх недалекоглядні брати продовжують ворожнечу. Олаф та Густав повинні були взяти на себе цю ношу від лиця своїх сірів, а Койт удостоївся честі стати учасником цього договору від лиця воєвод трансільванії, та особисто принца Раду, котрий викликався стати покровителем цього воїна з балтійських земель. Фарік аль-Карім теж приєднався до договору, оскільки зростання могутності та зміцнення дружби між Вентру та Цимісхами могло відвадити неминуче вторгнення його братів з Близького Сходу, котре може стати на заваді його особистим планам, для цього, він представив Хасана, Тінь Дамаску, та свого становленника, котрий повинен був стати його вкладом в закріплення договору. Так було вирішено.


Подорож до південних меж Угорського Королівства зайняла три тижні, що пройшли в тяжбах та турботах дороги. Обоз складався з трьох критих, глухих возів з важких дубових дощок, котрі були призначені для денного відпочинку дітей Каїна та кількох підвод з провізією, шанцевим інструментом та всяким іншим спорядженням бівачним. Спокій стерегли шестеро, озброєних списами та щитами, охоронців, що були надані загону з доброї волі капітана Ласла Талтоша, шістьох слуг та погоничів та вісімнадцяти вірян, що з благословення єпископа Естергомського Гейзи Арпада та старань монаха Густава, приєднались у паломництві на Трансільванську землю, задля укріплення католицького хреста високо в Карпатських Горах й готові були до цієї важкої ноші. Вацлав, вірний зброєносець воїна Койта, супроводжував кавалькаду верхи, а Флоріка, котра дякуючи благості її нових панів відправилась разом з ними на рідну землю, їхала в одній з підвод.

Разюче відрізнялась поведінка селян, що жили на суворій Трансільванській землі. Загледівши кавалькаду, ті завмирали обабіч шляху, та низько кланяючись ховали погляд, не сміючи підвести його до гори. Хоч і не було серед подорожуючих знаті чи вельмож, бо ж і одежі мандрівників були не багатими, а практичними та підходящими для такої подорожі, тим не менше, селяни боязко сторонились панства.

Як вже потім почали здогадуватись каїніти, місцеві селяни, що споконвічно жили посеред цих темних лісів, де на ніч зачиняли всі вікна та двері, а камяні стіни осель більше схожі на мури фортеці, добре знали про існування тих “хто ходить під зорями”.

Уже в десяту ніч жовтня, поруч з містом Клаузенбург, стало зрозуміло, чого місцеві живуть в такому страхові. Принц Клаузенбургу, древній гангрел, Мисливець Мітру, син Арнульфа, як істинний хижак, що нападає на будь-кого, хто ступить на його законну територію, вчинив підступний напад на кавалькаду мандрівників та вірян. Обманом змусивши їх вийти зі стін Клаузенбургу та заманивши в темний, густий ліс, Мітру та дюжина його воїнів напали на обоз.

Бій тривав не довго, але й цього було достатньо, щоб вози з провізією згоріли майже вщент, а пятеро супроводжуючих було вбито. З десяток слуг, вірян та солдат отримали незначні поранення і хто знає, що б трапилось далі, якби хижа лють Мітру не була приборкана підмогою, що хвала Господу нашому зявилась на цій безлюдній лісовій дорозі.

Місцевий дворянин, Міка Вікос, воєвода з числа цимісхів та його озброєна дружина змогли відбити напад людей несамовитого Гангрела. На щастя він їхав в Бістріц на зустріч з принцом Раду, крім того він виявився дуже добросердечним чоловіком, хай благословить його Господь.

Завдяки воєводі Вікосу, Хасан, Олаф, Койт та святий чоловік Густав змогли дістатись Бістріца, й залишок дороги був подоланий без подальших пригод.


Принц Раду, лиш одному Господу нашому відомим способов опинився в фортеці Бістріц значно раніше мандрівників. За його словами, він насолоджується чистим трансільванським повітрям вже кілька тижнів. Сам він радо зустрів гостей й був здивований тим, що мандрівники змогли пережити напад старого Мітру, з вибриками котрого, місцеві воєводи, нажаль повинні миритись.

Гостинність принца Раду відповідала усім звичаям та традиціям, котрі прийняті серед Трансільванських воєвод. Як і належить хазяїну, він шанував неонатів як вельможних гостей, однак вимагав відповідної поваги до себе.

Будучи в фортеці Бістріц, мандруючі каїніти змогли оглянути її, та запримітити вдалі архітектурні рішення, що можливо, стануть у нагоді під час будівництва фортеці не перевалі Борго. Помітивши зацікавленість гостів, принц Раду запропонував залучити до будівництва відомого Майстра Каменяра, носферату Зеліоса, котрий прославився тим, що звів більшу частину фортець Трансільванії, в тому числі і фортецю Бістріц. Крім того, взнавши про прикрість в дорозі, принц Раду надав мандрівникам додаткових слуг, охорону та кошти для фінансування будівництва.

Вже наступної ночі, обоз, що став навіть більшим ніж до цього, вирушив у гори. Шлях до перевалу зайняв кілька днів, й виявився зовсім не легким. Дорога згодом перетворилась в вузьку стежку, ледь достатню для того, щоб по ній могла проїхати одна підвода. Оминаючи скелясті уступи, та перетинаючи древні провалля по старим, збудованим ще за часів Римської Імперії мостам, камяним віадукам, колона підіймалась все вище в гори. Впираючись з одного боку у круту скелю, що загрозливо нависала над стежкою, а з іншого боку, обриваючись у безкраю прірву, що тонула у туманах, стежка звивалась все вище. Вози що ледва проходили по цим стежкам натужно скрипіли, й час від часу звалювались то одним то іншим колесом у вибоїни на узбіччі, обвалючи каменюки, що зникали далеко внизу в густих туманах й лиш згодом ехо доносило глухий удар каменю об камінь.

Коли люди вже майже вибились з сил, тремтячи від холоду та зливи, за наступним поворотом стежки виросли руїни древньої фортеці, що стояла на цьому перевалі кілька століть тому. Саме на її фундаментах довіреним особам князя Будапештського слідувало звести нову твердиню.


Розуміючи, що людям потрібен відпочинок, каїніти наказали розбити табір неподалік руїн, а самі, взявши з собою лише кількох воїнів відправились досліджувати руїни фортеці. Згодом повернувся один з розвідників. Він був серйозно збентежений, якщо не сказати наляканий. Кланяючись перед панами, він тихо прошепотів, що в руїнах хтось є. Слідуючи за розвідником, каїніти увійшли в один з дворів старої фортеці, й тихо ступаючи поміж повалених стін та залишків коридорів та кімнат, вийшли до залишків круглої зали, від якої залишилось лише кілька колон, фрагменти стіни, та кілька арок, що колись тримали купол. Посеред камяного двору, згорбившись над грудою каменів стояв чоловік що ритмічно бив шматком дерева по каменям.

Скуйовджене, брудне волося кольору соломи та така сама, довга борода, що були вкриті запеченою кровю, та колись білосніжний табард, що також був вкритий слідами крові, вдягнений поверх ламелярних лат робили його схожим на якогось схибленого лицаря, на це вказував і півтора-ручний меч, лезо котрого однак було скрізь вкрите ржавчиною.

Хасан, що першим підійшов до дивака й тихо спробував розброїти того був здивований тим, наскільки швидко та граціозно той вихопив меча, наче то був ідеально збалансований клинок й викинув вістря вперед, мало не розсікши ассаміту обличя. Вставши в стійку на французький манер, дивак завмер, після чого зробив наступальний крок, змушуючи ассаміта відсутпити. Хто зна, чим би закінчилась ця зустріч, якби не втрутився святий чоловік Густав.

Наскільки ж сильним було здивування каїнітів, коли виявилось, що цей дивак – поцілований Малкавом, Анатоль, шукач того що має бути знайденим, як сказав він сам. Знову ж таки, за словами цього дивака, сюди привело його ні що інше як провидіння Господнє. Почув він глас божий, і лик божий, котрий вказував йому на місце це, де він повинен був знайти і зачитати забуте євангеліє.

Не бажаючи конфліктувати з диваком, нові володарі цих руїн погодились розкопати підземеля фортеці й допомогти диваку з пошуком всього, що б він не шукав. За кілька годин до світанку, робота була завершена й шукачі незвіданого вже готові були ступити в пащу темного підземеля, котре берегло свої таємниці сотні років. Лише тоді помітили вони мадмуазель Люсіту, що вийшла з тіней, де спостерігала за ними увесь цей час. Ледь помітно кивнувши вона граціозно, мов пропливаючи у повітрі оминула мандрівників й прослідувала, не відступаючи ні на крок за Анатолем, що першим кинувся в підземелля.

Як виявилось, ця древня крипта зберігала рукописи, походження яких хоч і було древнім, однак не настільки як походження глиняних дощечок, що були знайдені останніми. Тринадцять з них містил текст, котрий не міг бути прочитаним жодним з присутніх, що наштовхувало на думки про їх древність. Чотирнадцята ж з них була золотою й містила латинський текст викарбуваний поруч з древнім письменом. Текст рукопису якщо й ніс якийсь зміст то був не зрозумілим для присутніх:

_"… Таким, записав я істинні видіння, що памятав. Лише один з нас усіх повинен знати правду, що є щитом моїм і списом. Найвищим я повинен бути в Дні Останні, і навіть Батько має пасти ниц перед ликом моїм. Хай нижчі йдуть одне на одного війною, прислухаючись до лже-знамень, що проголошені мною. Бо з луковасті моєї, не знатимуть вони знамень правдивих, а лиш тіні того що гряде. Хай тремтить юдоль земна від кроку могу, у величі й силі, бо правитиму я над Батьком, правитиму над Матірю, над Сета дітьми й навіть над Богом самим. Хай царство крові прийде…. "

Зробивши копії цих дивних письмен, Анатоль та Люсіта покинули фортецю перед світанком. Каїніти ж, що тепер стали повноправними хазяєвами земель цих, віддавши накази слугам своїм, залишились спочивати в крипті, котра надійно ховала їх від сонячних променів.

Наступної ночі після візиту Анатоля та його супутниці, почалось будівництво фортеці. За день, що провели каїніти в крипті, силами вірян було розчищено фундамент фортеці й тепер можна було зводити стіни.

Всі добре памятали про наказ князя, звести перший поверх до другого тижня зими. Маючи попереду два місяці, люди приступили до будівництва. Було розпочато видобуток каменю неподалік фортеці, а от ліс довелось везти з долини, що займало значно більше часу й потребувало людей для охорони лісорубів. Згодом Вацлав привів робітників з сусідніх селищ й робота потекла значно жвавіше. Тоді ж прибув й Майстер Каменяр Зеліос, котрого направив сюди принц Раду. Розуміючи, що нові хазяї не взмозі оплатити його послуги, він погодився спроектувати нову фортецю, в обімн на послугу, що можливо знадобиться йому в майбутньому.

Оцінивши розташування фортеці, Зеліос розбробив креслення, згідно яких донжон фортеці матиме запасний вихід до селищ в долині, а підземна крипта буде перебудована, для того, щоб задовольнити специфічні потреби дітей Каїна.

Поки тривало будівництво, вміло організоване святим чоловіком Густавом, пан Олаф, могутній сіверянин розвідав звірячі стежки в околиці фортеці й організував постійні полювання, що забезпечували робітників їжею. Койт, разом зі своїм слугою Вацлавом вчинили ще один виїзд в селища, що тепер належали їм. Цього разу вони відвідали селища по той бік перевалу, де жили переважно словяни. Поход виявився вдалим й на будівництво прибуло ще з дві дюжини робітників.

З такою робочою силою будівництво пішло ще швидше й сумнівів про те, що перший поверх буде завершено до зими ні в кого не виникало. Згодом біля будівництва зявились перші відвідувачі. Кілька купців з Бістріца з обозом просили дозволу пройти через перевал. Тепер, коли на перевалі стоїть фортеця, шлях через перевал став не такий лякаючий як колись й вони спішили першими прокласти торговий шлях на той бік перевалу. Погодившись заплатити малу данину, вони вирушили далі, обіцяючи розповісти в околицях, що тепер, шлях через перевал буде охоронятись відбудованою фортецею.

За кілька тижнів, з першими морозами, святий чоловік Густав провів підрахунки й був неприємно здивований. За планами, перший поверх донжону вже мав добудовуватись, однак, кінця будівництва ще не було видно. Це збентежило панів, оскільки візит їх князя був не за горами. Провівши розслідування, вони зясували, що серед робітників був підбурювач, місцевий каменяр з села Буковина, Стефан, котрий здіймав серед людей неспокій, переконуючих їх в тому, що платять їм замало, тому працювати можна не так інтенсивно. Хоч і була проведена зустріч з робітниками, було зрозуміло, що шансів встигнути до зими в них нема.

Саме тоді, знову неочікувано і так вчасно, як і на безлюдній дорозі в Клаузенбургському лісі, на будівництво завітав Міка Вікос. Сам він тримав шлях в Константинополь, але почувши про проблеми нових панів перевалу Борго, вирішив допомогти. Разом з ним прибуло ще з два десятки селян та ремісників, готових до роботи. Крім того один з возів був вантажений їжею та золотом.

Цей жест доброї волі, завжди спокійний та чемний воєвода Вікос робив в обмін на прохання. Разом з людьми та золотом, він залишив хазяйвам перевалу Борго частину перстня, пояснивши, що коли ті отримають другу частину перстня, то знатимуть, що Вікос потребує їх допомоги.


З допомогою Міки Вікоса, будівництво було завершено незадовго до того, як з долини прибули селяни лісоруби, котрі несли новину про те, що до замку їде кавалькада лицарів. Згодом на повороті гірської дороги зявились ледь-помітні у світлі факелів штандарти в кольорах Арпадів. Згодом вже можна було розгледіти дюжину вершників у латах, що їхали попереду декількох вельмож та їхніх слуг, слідом за якими йшов стрій з кількох десятків піхотинців.

Тої ночі, посол Венселя Рекарда, його вірний сенешаль високо оцінив роботу його підданих, та пообіцяв, що князь взнає про те як гідно вони виконали поручення, однак нагадав, що на цьому справа не закінчується і з весни слід продовжувати роботу по будівництву, бо по переду ще дуже багато роботи.

Сіри, Ардей, преподобний Еріх, Фарік та принц Раду, що також прибули до фортеці з повагою вітали своїх становлеників, задоволені їх роботою. Далі задля скріплення стосунків сіра та становленника, кожен з них провів сердечну розмову з своїм дитям, завершивши її символічними Узами Крові. У винагороду, сіри пообіцяли клопотати про своїх становленників при визначенні кандидатів у принци міст: Шаасбург, Кронштадт та Балград. Принц Раду, вражений здібностями молодого Койта запропонував тому встати під його опіку, прийнявши Клятву Крові та стати його Сенешалем та протектором фортеці на перевалі Борго, тим сами взявши під опіку всі навколишні землі.

За кілька днів святкувань в честь приїзду вельможних гостей було заколоте усе поголівя худоби, задля того, щоб прокормити мале військо Сенешаля, та до великого жалю, досуха випито кілька з місцевих селян. Врешті, кавалькада знаті покинула перевал Борго.


Вже через тиждень після візиту владик, до фортеці було доставлено Стефана, каменяра з Буковини, котрий підбурював селян та своєю підступністю мало не поклав кінець будівництву фортеці. Факти, котрі почув святий чоловік Густав від полоненого, після кількох ночей проведених з ним на одинці у підземній крипті, здивували усіх. Зі слів Стефана, великий воєвода Міка Вікос заплатив йому для того, щоб вчинити бунт серед селян…

Comments

AlexanderTrifan AlexanderTrifan

I'm sorry, but we no longer support this web browser. Please upgrade your browser or install Chrome or Firefox to enjoy the full functionality of this site.